Оксана Стефанівна Забужко - Тут могла б бути ваша реклама

покладання бутербродів або принаймні знав когось, хто ним керує, – ніби хтось узагалі тоді чимось керував, у ті перші дні, коли ніхто ще поняття не мав, що робити, а кожен просто робив те, що в цій хвилині вважав за потрібне, і все виходило якнайкраще, і Вовчик теж просто підійшов отак, як був, із камерою в руках, до пацанят, що гарцювали перед спецназом, і повторив їм слова свого літьохи, тільки матюки опустивши, і за дві хвилини бутерброди з асфальту щезли й більше не з’являлися; це той літьоха подзвонив Вовчикові під ранок і сказав: «За намі москалі стоят», – усередині, сказав, у будинку Президентської адміністрації, як «заґрадотряди» на Сталінградському фронті, – «москалів» тих, російський спецназ, прославлений у чеченських «зачистках», уже бачили звечора, місто й передмістя гули по Інтернету вздовж їхнього маршруту, подаючи адреси переміщення, – від заміського військового аеродрому, другого чи третього з ряду (бо на першому, у Василькові, їх, казали, відмовилися садовити, і начальник, який відмовився, ще встиг полетіти з посади!), – через базу в Ірпені, де вони якогось милого були спинилися, хоча переодягти в українські однострої їх могли б іще в Москві, старики всі зараз же запригадували, що таку саму операцію Кремль проводив 68-го року в Празі, ми з хлопцями рвонули з камерами по тому маршруту, але тільки й устигли зазняти, що вервечку Мерседес-бусів і «Богданів» з тонованими шибами в бічній алеї Маріїнського парку, – хтось ізсередини був необачно вистромився назовні дихнути повітрям, і ми зняли прочинені двері буса, більше схожого всередині на кабіну космічного корабля з багатьма пультами управління, впало кілька фраз, гавкнула гнівна команда, говорили по-російськи так, як говорять росіяни: твердо, заковтуючи склади, – двері поспішно зачинилися, і на тому все скінчилося: стояли в засніженій алеї чужі чорні машини без номерів, самим своїм видом вселяючи незрозумілу тривогу, на жодному знімку цього не віддаси – як різниться в пейзажі машина порожня проти машини мовчущої, із зачаєними в ній людьми, – ніби з тих мікробусів на нас, із нашими націленими, як роззявлені роти, об’єктивами, теж хтось націлявся, тільки вже відразу крізь оптичний приціл, я фізично чув на собі той невидимий погляд, і ось тоді-то мені вперше стало страшно: мабуть, я зовсім мудак, я завжди був, як каже Мала, тугодумом, і мені чомусь ні разу не було по-справжньому страшно за цілу ту осінь – мутну, тяжку, полувоєнну осінь моєї країни, прожиту як у нагусаючій звідусюдній хмарі чуток, погроз, облав, демонстрацій, хоч я знімав був і кров на асфальті під Центрвиборчкомом у ніч на 24-те жовтня (це вперше я бачив на асфальті калюжі людської крови, її заворожливо глибокий, чорно-шовковий полиск у світлі ліхтаря, як у розлитої нафти…), і транспортів таких «мовчущих» із знятими номерами, нагнаних у місто караванами й вишикуваних десь по завулках, ми набачилися по саме нікуди й перед першим, і перед другим туром, я наклацав їх ґіґабайтів із п’ять, – гружених піском вантажівок із занишклими тінями в кабінах, пасажирських автобусів із заштореними вікнами, чоловіки, що в них ховалися, часом з’являлися в крамницях набрати водки й пива, вміло несли попід пахвами одразу по кілька пляшок і відкривали пивні банки зубами на ходу, – вовкуваті, голомозі, всі в спортивних штанях і куртках із шкірзамінника, від них дихало на три метри злобою й перегаром, вони виринули звідкілясь із зворотньої, тіньової сторони життя, подейкували, з тюрем, і несли в собі заряд мстивої ненависти до цього ситого, яскраво освітленого міста з усіма його кав’ярнями, мамами, дитячими візочками, супермаркетами й оранжевими стрічками на автомобілях (на вид наставленого об’єктива з місця скаженіли, раз я ледве камеру врятував!), – і, либонь, не за самі лише гроші й водку, а й радо, з щирої зловтіхи робили те, задля чого їх привозили: різали на тих автомобілях покришки, нападали в ніч виборів на дільниці, розбиваючи й підпалюючи урни з бюлетенями, і насолоджувалися шоком мирного обивателя, який сахався від них у супермаркеті, хапаючи дітей на руки, – але з початком революції, у світлі Майдану, де вони з’являлися сторожко, малими групками, відразу впадаючи в око в розвированому морі ясности своєю хижою нагороїженістю звіря в чужому лісі, всі вони якось анігілювалися, розчинились без сліда, мов бризки смоли в океані, – їм гукали від багать: хлопці, йдіть до нас, хочете гаряченького? – їх запитували: хлопці, ви звідки приїхали, вам є де спати? – і вони бокували, недовірливо й зло ощиряючись, – звірі смерку, звиклі до каменя замість хліба, до того, що за всяким добрим словом мусить чигати наставлена пастка, – і щезали, дишучи важким духом, назад у тьму, не знайшовши собі поживи на чужому для них бенкеті (і тоді-таки несподівано виокремилися з-посеред них і мирні обивателі також – ті, котрі, замість ощирятися, розкривалися навстріч такою безоднею задавненої біди й безправ’я, що не ставало совісти їх знімати і я несамохіть опускав камеру, – тільки й лишився оце на фото, що висушений на жужелицю дядько з біло-голубим шарфом, оточений майданним людом, як хворий лікарями: коли йому налили чаю й дали бутерброда, він зненацька заплакав – стояв, хлипав, трясся цілим тілом і не міг угамуватися, і все показував нам, ніби виправдовуючись, свої руки, два чорні, розчепірені дерев’яні корчі долонями догори: «всю жизнь… всю жизнь на шахтє проработал… вот етімі рукамі… за што… за кусок хлєба… сто гривень дірєктор обєщал… прівєзлі, дєржат в вагонє, трєтій дєнь нє кормят…», – і все тицяв людям перед очі, як довідку про несудимість, ті понівечені руки з негнучими цурпалками пальців – все, що мав до пред’явлення в обороні своєї особи…), – і ні разу ні від чого не було мені страшно, навіть від повного міста до зубів озброєного війська (яке відразу ж, частина за частиною, почало переходити на наш бік!), – тільки обурення закипало і кров щоразу шугала в скроні: ах суки! ну суки, що витворяють!.. – а от у бічній алеї Маріїнського парку я вперше навіч побачив смерть: вона була тут, була реальна. Навіть Малій я не вмів би про це розказати, і нікому не вмів би: я взагалі волів би ніколи цього про себе не знати – що в мені сидить щось більше, глибше за простий фізіологічний страх на вид небезпеки, за той нормальний людський страх, од якого стенаються м’язи й пересихає в роті, захисна реакція організму, – а це було щось інше, гнітючіше, якийсь довгий корч пам’яти, млосно-канудний, до крижаної порожнечі під ложечкою, ніби я впізнавав те, чого ніколи не